УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ПАРАФІЯ СВЯТОГО АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА

Вечір-реквієм пам`яті жертв Голодомору

Разом із надходженням передріздвяного посту, який готує нас з чистим серцем і помислами зустріти новонародженого Ісуса, для кожного свідомого українця в кінці листопада наступає субота, коли на вікнах запалюємо свічки і складаємо наші молитви в пам`ять про мільйони невинно убієнних страшним Голодомором-геноцидом українців. Дотепер їхні неприкаянні душі не можуть опікуватися нами, бо тоді, у жахливому 1933-му померлим ніхто не світив свічки, не співав “Вічную пам`ять”. Їм — неоплаканим і невідспіваним, їм — похованим без труни й молитви... присвятила свій вечір-реквієм громада церкви Юрія Переможця у Ляйпцігу.

25 листопада після недільної Божественної Літургії парох нашої церкви о. Богдан Лука відправив панахиду по мільйонах наших співвітчизників, які загинули під час страшного Голодомору 1932-1933 років, штучно створеного сталінським режимом. А далі, у парафіальній залі з допомогою світлин, поезії та музики присутні на вечорі-реквіємі перегорнули сторінки жахливої трагедії, яка випала на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі — України.

Тепер важко собі уявити, що в центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, було знищено мільйони людей. Організатори вечора представили хронологію Голодомору, механізми його проведення та назвали основних організаторів і виконавців. Ця безкровна війна тоталітарної системи проти українського народу ставила собі за ціль підірвати коріння волелюбної нації, винищити цілий етнос. В могилу йшли носії здорової народної моралі, обривався вічно живий ланцюжок поколінь. Зі сльозами на очах слухали присутні поезії Антоніни Листопад, присвячені трагічним часам нашої історії у виконанні наших дітей:

Я ще не вмер, в очах ще промінь сяє.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці умирають?
Ви тільки поверніть мене на бік.

Вони ніби промовляли устами тих 4-х мільйонів українських дітей, яких від нас забрав людиноненависницький режим московської комуни.

Проте серед терору, безкінечних смертей і страху, були такі люди, які не злякалися, не втратили людської гідності й простягнули руку допомоги приреченим. Серед них представники різних верств населення. Це і вчителі, і лікарі, й священики, голови колгоспів, сільських рад, бригадири. Коли держава вбивала своїх громадян голодом, вони ділились із ближнім хлібом. Чи це не подвиг? Присутні на вечорі-реквіємі мали можливість познайомитись з декотрими з них. Це - Яків Дробот з села Великий Хутір на Черкащині, завдяки якому під час Голодомору у селі майже не було випадків голодної смерті. Він організував дитячі ясла для сиріт та тих, хто потребував допомоги. Василь Івчук працював в ті страшні часи директором школи на Київщині. Організувавши у школі харчування для дітей усіх класів, урятував протягом 1933 року усіх дітей шкільного віку села Дударкова від голодної смерті. А лікар Іван Картава з Миколаївщини збирав вже опухлих від голоду дітей у лікарні і відгодовував їх.

Офіційні органи влади замовчували трагедію українського села, ставилися до голоду як до неіснуючого явища. Та світ тим чи іншим чином дізнавався про ситуацію в Україні. Цікавим був для присутніх в залі матеріал про валійського журналіста Ґарета Джонса, який у 30-і роки минулого століття писав правду про Голодомор в Україні і можливо заплатив за це своїм життям. Чи то про атентат Миколи Лемика на консула СРСР у Львові, котрий він вчинив зі словами: “Це кара за смерть мільйонів українців.” Звичайно, з позицій сучасної цивілізаційної моралі політичний замах справедливо вважається терористичним актом. Але у двадцяті–тридцяті роки минулого століття зброя, на жаль, була найвагомішим аргументом при з’ясуванні стосунків між радикальними представниками панівної і пригніченої націй. Світ знав про Голодомор і про його мету — знищення України як політичного явища, як нації, що виявила своє прагнення до державного самовизначення. Знав, але руку допомоги не простягнув, бо це, як твердять політичні експерти могло б зашкодити налагодженню відносин з Радянським Союзом, який претендував на свою зону впливу на європейському континенті. Хіба такі аргументи можуть бути виправданням?..

На вечорі-реквіємі парафіяни мали можливість переглянути фрагменти фільму Олеся Янчука “Голод-33”, знятого за романом Василя Барки “Жовтий князь” та ознайомитися з народною книгою-меморіалом “Голод-33”, укладеною зі спогадів очевидців Лідією Коваленко та Володимиром Манякою. Після десятиліть безмовства, ці два твори стали ніби першими цеглинами у підмурок всенародного пам`ятника трагічної історії українського наролу. Учасники вечора побачили світлини пам`ятників жертвам страшного геноциду, які стоять в Канаді, Австралії, США, в Україні.

І як не тішився кат, промовляючи словами М Хатаєвича: “Потрібний був голод, щоб показати їм(тобто, селянам-українцям), хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв...Ми виграли війну”, але дух українського народу не вдалося здолати. Його сини й доньки вистояли під час цих та інших темних часів, бо вони ніколи не втрачали надії на Всевишнього та його провидіння. Тому наші спільні молитви в ці дні скорботи були своєрідною відповіддю катам нашого народу — ми нація і можемо відстояти свою свободу і право на життя для себе і для майбутніх поколінь українців.

Вечір-реквієм завершився піснею Тараса Петриненка “Господи, помилуй нас”, яку виконали хористи нашої громади. А потім всі учасники поділилися хлібом, тією святою паляницею, що увібрала у себе біль і страждання мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від штучного голоду — найбільшої з трагедій ХХ століття:

Надмогильні хрести, надмогильні хрести
Ніби зведені руки в небо...
Господи, нам прости, Господи, їм прости, -
Тим, що рано пішли до тебе.

Макогон Оксана