Осінь, чаруючи нас своїм різнобарв`ям, дарує нам Свято Покрови, яке посідає почесне місце серед пошанованих свят в Україні. “Третю Пречисту” відзначають як свято релігійне, національне та родинне. Культ Пресвятої Діви Марії як Заступниці і Покровительки широко розвинувся серед українського народу: князі, козаки та повстанці обирали Богородицю своєю Покровителькою та Опікункою. Українські лицарі, стоячи на захисті християнської віри та свого народу, постійно наражалися на небезпеку. Тому і молилися до Матері Божої, просячи її заступництва та покрову. У ланцюжку національно-визвольних змагань україниького народу за свою свободу та державність особливою ланкою були шістдесятники, зокрема поети та письменники. Проявивши високу національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму, вони виступили за оновлення тодішнього суспільства. Митці пера вимагали припинити втручання партії у справи літератури й мистецтва, боролися за справжні культурні цінності, людську гідність, провідну роль української мови, національну свободу. Чимало з них у своїх творах зверталися до біблійної тематики. На жаль, не так просто в той час було пробитися таким творам до читача. Письменникам-шістдесятникам доводилося вдаватися до езопівської мови, щоб сказати правду про духовний світ людини. Їх поезії стали цінним внеском у скарбницю не тільки української, а й світової духовної літератури. Тому цьогорічне свято Покрови в громаді парафії Св. влкмч. Юрія Переможця, що у Ляйпціґу вирішили присвятити саме їм — поетам-шістдесятникам.
13 жовтня після Божественної літургії та святкової вечірньої, які відслужили наш гість о.Петро Станько, який зараз пише докторат і одночасно працює науковим співробітником на богословському факультеті Католицького університету Айхштетт-Інгольштадт та парох нашої церкви о. Богдан Лука, у світлиці при церкві розпочався літературно-мистецький вечір. Звичайно охопити всю палітру митців віршованих творів, чиї рими у 60-х будили живу думку сучасників, спонукаючи їх розглядати себе не гвинтиками суспільного механізму, а стати його центром, у короткому часовому просторі було просто не реально. Проте до найяскравіших перлин української поезії того часу присутні на вечорі змогли доторкнутися. Інформація про творчість та життєвий шлях митця перепліталась з його декламованою поезією та музичними творами на слова поета. Це створило незабутню атмосферу у залі.
Як було не згадати Леоніда Кисельова, молодого талановитого поета, якому доля відвела лише 22 роки, десять з яких він присвятив поезії. “Це той перший, що розпинав нашу Україну...”, ці рядки 16-літнього юнака про російського царя Петра Першого з першої добірки його віршів, надрукованої у 1963 році в журналі “Новый мир”, викликали гнів та нищівну критику з боку маститих союзних літературознавців. І хоча Леонід Кисельов ніби і стояв осторонь літературного процесу, який зародився в Україні за часів нетривалої хрущовської відлиги, проте його твори окрім ліричного і філософського забарвлення, наповнені також глибоким соціальним звучанням. Сміливість і безапеляційність окремих його рядків наводить на думку, що якби доля склалася інакше й автор прожив би довше, він не уникнув би найпильнішої уваги з боку органів влади. Ще у сімнадцятилітньому віці до російськомовного автора прийшло славнозвісне усвідомлення того, «Что все на свете – только песня на украинском языке». За рік до смерті молодий поет переходить віршувати українською мовою. На запитання: ”А чому українською мовою?” Леонід відповів: ”А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюся...”. Випадок Кисельова для буремної доби 60-х є мало не поодиноким фактом поетичної двомовності. На вечорі звучала його поезія, зокрема “Цари”, “Я позабуду все обиды”, ”Катерина”.
Напевно немає в Україні такої людини, яка не знала б крилатих, глибоких слів:” Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”. Кожен скаже, що вони взяті з пісні, хоча не кожен відразу пригадає її автора — Василя Симоненка, поета прекрасної, але трагічної долі. Саме вірш “Лебеді материнства” відкрив наступну частину літературного вечора. А далі чарували слухачів своєю ніжністю і свіжістю “Море радості”, “Я кохаю тебе”. Василь Симоненко прагнув у своїй творчості сказати правду про свій час, після сталінського культу відродити загальнолюдські моральні і духовні цінності. У кожній людині автор бачив неповторну особистість, яка повинна мати право на свободу та визнання своєї людської гідності. Україна для поета - найдорожча у світі. Його поетичні шедеври, які декламувались на вечорі “ Ти знаєш, що ти людина...”, “Де зараз ви, кати мого народу?...”, “Україно п`ю твої зіниці...”, а також вокальний твір композитора Кос-Анатольського “Україно”, який майстерно виконала заслужена артистка України Богдана Хідченко - це і роздуми над гірким минулим рідного народу, це і тривога про його сучасне і майбутнє, це і синівська говність до самопожертви задля його визволення та розквіту. Не дивно, що саме такі вірші зазнавали найбільших цензурних та редакторських втручань. Василь Симоненко брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді у Києві, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах, а також займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську наругу. Як наслідок такої громадянської позиції — пильна увага охоронців режиму Улітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції. Це позначилося на здоров’ї поета. 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Йому було лище 28 років!..
Далі присутні у залі прилучилися до поезії одного із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників — Василя Стуса. За власні переконання в необхідності української культурної автономії його творчість була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі. У цьому його доля з-поміж українських письменників ХХ ст. найбільш схожа на Шевченкову. В обох життя обірвалося на півдорозі: В. Стус помер у віці 48 років. Обоє шануються в народі не тільки як яскраві творчі постаті, але як борці за людські права, за поганьблену національну гідність. Болем у серці слухачів відгукнулися поезії Василя Стуса “На колимськім морозі калина”, “Сто років, як сконала січ”, “Як добре те, що смерті не боюсь я”. Проте поет був автором не лише глибоко філософських творів, а й дивовижним ліриком, тому й чарували його рими слухачів в поезіях “Колимські конвалії” та “Не любити тебе не можна”. Для Василя Стуса Україна була не просто образом рідної землі, а неодмінною складовою його душі. Наприкінці частини вечора, присвяченій цьому нескореному талановитому шістдесятнику присутні під супровід пісні сестер Тельнюк на слова поета “Прощай Україно” переглянули світлини з процесії перепоховання тіла В.Стуса у рідну землю.
А хіба можна було не згадати Миколу Лукаша, перекладацького феномена, рівного котрому важко знайти у будь-якій літературі? Він знав декілька десятків мов, легко їх опановував і незбагненним чином проникав у душу народу, його культуру. Лукаш ненавидів «засушену» мову, якою друкували переклади тогочасні журнали. Віртуоз слова свідомо вводив у перекладений текст маловідомі й маловживані українські слова, діалектні слова. Микола Лукаш відверто виступав проти утисків української мови і культури, проти русифікаторської політики. Бездоганне знання української мови дозволяло йому працювати без чернеток. Микола Лукаш завжди виступав на захист письменників, яких притісняли. А після арешту Івана Дзюби за працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, якого вважав видатним діячем української культури, він, вимагаючи звільнення літературознавця, запропонував заарештувати себе замість нього. Цей вчинок дорого йому обійшовся. Микола Лукаш багато років фактично перебував під домашнім арештом. На нашому літературному вечорі звучала поезія Поля Верлена у перекладі “Моцарта українського перекладу”, як ще називають Лукаша.
На закінчення подорожі римами шістдесятників слухачі поринули у чудовий, захоплюючий світ поезії Ліни Костенко. Вона була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не було слабкістю чи компромісом із владою. Коли її твори й навіть саме її ім`я зникли зі сторінок періодики, вона не зламалася, не зневірилася, не занепала духом, а шліфувала своє поетичне слово, пишучи “в шухлядку”. Багато її творів, як і В. Симоненка та В. Стуса, поширювались у “самвидаві”. Поезії Ліни Костенко такі досконалі та милозвучні, що легко кладуться на музику. На вечорі прозвучало декілька вокальних творів львівського композитора Лесі Лещук, зокрема “Чекання”, “Біля білої вежі”, “А я тебе люблю” та “Послухай цей дощ”, які майстерно виконала солістка хору МDR Анна Рад-Марковська. Л. Костенко не належала до дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції, підписувала листи протесту, коли у Львові судили правозахисників, була на їх процесі. Вона завжди відчувала відповідальність перед своїм народом, була і залишається з ним у нерозривному зв`язку, називаючи себе “гілочкою терновою свого народу”. Тому вже декілька десятиліть залишається найулюбленішою поетесою сьогодення. На вечорі декламатори донесли до слухача ряд поезій Ліни Костенко — це і “Крила” та “Доля”, а також уривки з поеми “Маруся Чурай”, “Старесенька іде по тій дорозі” та “Пісенька з варіаціями”.
Літературне свято у Ляйпціґу завершилося спільним виконанням пісні на слова Василя Симоненка “Виростеш ти сину”. В цей вечір всі присутні у залі ніби напилися цілющої води з невичерпного джерела української поезії. Хотілося б подякувати декламаторам: Дмитру Костишину, Галині Альтнер, Наталії Кулай, Галині Зінкевич, а також учням української суботньої школи “Намисто” Юлії Ферштей та Северину Флюнту, які вклали частину своєї душі, доносячи до слухачів поезію талановитих поетів-шістдесятників. Поети виходять з народу, а потім йдуть в народ, стаючи його Прометеями, його душею, його Пророками :
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина. (Л.Костенко)
Макогон Оксана